Народ, людина і «фізична особа»: юридичний розрив що змінює все

Аналітичний матеріал на основі природного, міжнародного права та кримінальної відповідальності.

1. Суть проблеми:
Статус «фізичної особи» знаходиться поза межами Конституції України. Права і свободи, гарантовані Конституцією, на «фізичних осіб» не поширюються.
Це підтверджує, що Народ (як об’єднання Родів) і Людина (чоловік, жінка) — первинні суб’єкти права, тоді як «фізична особа» — штучна реєстраційна конструкція- фікція

2. Природне право.
Природне право є найвищим правом, яке не в силі змінити ні державп, чи монархія. Бо воно походить від Істока- Творця!
У відповідності до Природного права:
-Мужчина, Жінка, Природа , це творіння Творця Всевишнього.
- Кожна Людина народжується вільною і рівною у гідності та правах.
- Все , що є на Землі є власністю Творця і передано в Дар Мужчинам і Жінкам для користування, збереження і управління.
-Жодна держава чи посадова особа не може обмежити правосуб’єктність Людини або Народу.
- Будь-яке невизнання цих прав є узурпацією влади і злочином проти свободи і Волі Творця!

3. Міжнародне право
Стаття 6 Загальної декларації прав людини (ООН, 1948): Кожна людина має право на визнання її правосуб’єктності.
Стаття 1 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (1966): Всі народи мають право на самовизначення.
Стаття 4 Декларації ООН про права корінних народів (2007): Корінні народи мають право на визнання їхньої правосуб’єктності та самоврядування.
Статті 9, 33
Відповідно до ст. 27 Віденської конвенції про право міжнародних договорів (1969), держава не може посилатися на своє внутрішнє законодавство як виправдання невиконання міжнародних зобов’язань.!!!!!!

4. Кримінальна відповідальність за невизнання правосуб’єктності Людини і Народу
4.1. Відповідно до Кримінального кодексу України
1. Стаття 161 ККУ — Порушення рівноправності громадян залежно від раси, національності, релігійних переконань або інших ознак.
Застосовується, якщо посадова особа відмовляє у визнанні прав через статус або походження.
2. Стаття 364 ККУ — Зловживання владою або службовим становищем.
Якщо посадова особа умисно порушує права Людини чи Народу.
3. Стаття 365 ККУ — Перевищення влади або службових повноважень.
Якщо відмова у визнанні прав супроводжується примусом або насильством.
4. Стаття 146 ККУ — Незаконне позбавлення волі.
Якщо Людину утримують чи обмежують у свободі, ігноруючи її природний статус.
5. Стаття 437 ККУ — Планування, підготовка, розв’язування та ведення агресивної війни.
Застосовується, якщо дії проти Народу є частиною політики придушення чи окупації.
4.2. Відповідно до міжнародного кримінального права
1. Статут Міжнародного кримінального суду (Рим, 1998):
Стаття 7 — Злочини проти людяності: переслідування будь-якої ідентифікованої групи чи спільноти з політичних, національних, етнічних, культурних, релігійних чи інших мотивів, що визнаються неприйнятними за міжнародним правом.
Відмова у визнанні правосуб’єктності Людини чи Народу може бути кваліфікована як переслідування за ознакою приналежності до корінного народу.
Стаття 8 — Воєнні злочини: порушення законів і звичаїв війни, зокрема позбавлення правового захисту цивільного населення на окупованих територіях.
Якщо держава чи окупаційні структури відмовляють у визнанні правосуб’єктності, це може розцінюватись як порушення норм Женевських конвенцій 1949 року.
2. Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації (1965):
Стаття 2 зобов’язує держави не допускати жодних актів чи практик, спрямованих на дискримінацію за будь-якою ознакою, включно з етнічним або національним походженням.
3. Декларація ООН про права корінних народів (2007):
Стаття 8(2) — Держави повинні забезпечити ефективні механізми запобігання будь-яким діям, спрямованим на позбавлення корінних народів їхньої цілісності як окремих народів або на позбавлення їхніх культурних цінностей чи ідентичності.
4. Женевські конвенції та Додаткові протоколи:
Стаття 75 Додаткового протоколу І (1977) встановлює фундаментальні гарантії, які діють навіть під час збройних конфліктів, включно з визнанням правосуб’єктності Людини.

5. Відповідальність юридичних осіб
Міжнародне право і національне законодавство дедалі ширше визнають, що юридичні особи (корпорації, організації, установи) можуть нести відповідальність за порушення прав Людини і Народу, зокрема:
Принцип Нюрнберзького трибуналу: керівники та співробітники організацій, що брали участь у злочинах проти людяності, несуть особисту кримінальну відповідальність, навіть якщо діяли за наказом держави!!!!
Керівні принципи ООН з питань бізнесу і прав людини (2011): компанії зобов’язані поважати права людини і не можуть виправдовувати порушення внутрішніми законами держави!!!

6. Підсумкові положення

1. Посадові особи несуть кримінальну відповідальність за:
відмову у визнанні правосуб’єктності Людини або Народу;
переслідування за ознакою приналежності до Роду чи корінного народу;
примушування діяти від імені «фізичної особи» замість живої людини, Родової Общини.
2. Юридичні особи можуть бути притягнуті до:
- міжнародної відповідальності за злочини проти людяності;
- матеріальної компенсації за шкоду, заподіяну Народу або окремим людям;
- заборони діяльності на території держави або міжнародними органами.
3. Міжнародні механізми (ООН, МКС, Рада Європи) мають пряму юрисдикцію для розгляду скарг Народу і Людини, якщо держава системно порушує ці права.
Право трактування має лише автор!
Написано без злого умислу в міру знань і усвідомлення.
Створено для використання при захисті основоположних прав Людини при взаємодії з юридичними і фізичними особами, піратами, окупантами, колоніальними структурами.
https://share.google/fZG34Ljj8Lii6IK7R
.